Україна сьогодні, 8 травня, відзначає День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років

     Святкові дні в Україні перестали бути вихідними від початку повномасштабного вторгнення. Така норма діятиме, доки діятиме воєнний стан у країні. Однак це не означає, що українське суспільство через війну перестало вшановувати національні, релігійні свята й пам’ятні дати. Вони надалі відображають пріоритети колективної пам’яті українців, хоч ці пріоритети й зазнають змін у ситуації війни. 

Війна, що триває, найвідчутніше вплинула на ставлення українців до Дня пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. До війни вшанування цієї історичної події було важливим чи улюбленим для 30 % українців. Початок війни та відраза до російського «побєдобєсія» зумовила охолодження українців до цієї пам’ятної дати: протягом 2023–2025 рр. вона лишилася важливою тільки для 11–13 % опитуваних. Одночасно втратив позиції День праці 1 травня — від 12 % у 2021 р. до 5 % у 2025 р. Серед весняних свят українці стабільно надають пріоритет Великодню (на рівні 69–72 % протягом 2021–2025 рр.) [1]. 

Меморіалізація перемоги над нацизмом у Другій світовій війні протягом останнього десятиліття в Україні зазнала значних змін. Це само із себе стало чинником збайдужіння українців до шанованої колись історичної події вже тому, що старі практики комеморації втрачали сенс, тоді як до нових практик та громадських ритуалів ще не виробилось звички. 

Радянське свято 9 травня – День Перемоги – відзначили востаннє в Україні у 2015 р. Від 2016 р. цей день в офіційному календарі свят уже зафіксовано як День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Відтоді ж 8 травня відзначали День пам’яті та примирення. Таким чином, урочистості тривали два дні, причому перший день символізував солідаризацію з європейською традицією меморіалізації війни, тоді як другий перейняв традицію радянського Дня Перемоги. 

У 2023 р. Україна відмовилася відзначати дату 9 травня, що ознаменувало остаточний розрив з радянськими практиками меморіалізації Другої світової війни (точніше – Великої Вітчизняної, хронологічні рамки якої не збігаються з рамками Другої світової). Водночас вагомим аргументом сепарації було ставлення до цієї пам’ятної дати в сучасній Росії, яка розв’язала повномасштабну війну проти України.

Російська офіційна політика пам’яті протягом багатьох років інструменталізувала перемогу над нацизмом, фактично привласнивши її. Метою запровадження культу «Великої Перемоги» була мілітаризація російського суспільства, нагнітання антиукраїнської істерії та мобілізації, а згодом виправдання війни проти України. 

Зусилля російської влади з поширення «побєдобєсія» серед свого суспільства виявилися результативними. Актуальні соціологічні опитування в сусідній країні  доводять, що День Перемоги став одним з найважливіших російських свят (для 58 % опитаних). Він поступається лише Новому року (68 %) і значно випереджає за популярністю Великдень (Пасху) (30 %). Пріоритети росіян ілюструє те, що очільник РПЦ патріарх Кірілл під час пасхального богослужіння в храмі Христа Спасителя пояснював прихожанам зміст Великодня через порівняння його з Днем Перемоги [2].

Відзначення пам’ятної дати цьогоріч має особливе значення для росіян – адже це дата ювілейна. Навесні 2025 р. культ «Великої Перемоги» втілюється в Росії в програму заходів, безпрецедентну за масштабом та агресивністю. Чимало подій анонсовано на владних ресурсах та в медіа, у деяких, можливо, братимуть участь високопосадовці інших, зокрема західних, країн. Урочистості Росія проводить по всьому світу: це автопробіги з російською та радянською символікою, поширення георгіївських стрічок, театральні постановки та виставки, покладання квітів до пам’ятників тощо.

Уже оголошено намір В. Путіна встановити на честь «Дня Перемоги» одностороннє перемир’я, до якого пропоновано доєднатися й Україні. Таким чином, пам’ятну дату навантажують дедалі вагомішим змістом.

Намагаючись дистанціюватися від російського «победобєсія», українська політика пам’яті зосередилася на меморіалізації Другої світової через наративи, які не збігаються з російськими. Це, зокрема, доля України як поля битв Другої світової, трагедія розділеного народу, невиправдані військові жертви та визвольна боротьба УПА та ОУН. Ці теми лишаються магістральними в офіційній меморіалізації Другої світової війни, що закріплено в цьогорічних інформаційних матеріалах Українського інституту національної пам’яті [3].

Дещо відмінну візію змісту пам’ятної дати 8 травня артикульовано у відозві з назвою «До 80-ї річниці перемоги над нацизмом» [4]. Її підписали провідні фахівці політики пам’яті (а також історики, музейники, освітяни, представники громадськості) наприкінці зими 2025 р. У зверненні критично оцінено тенденції ігнорувати подвиги українців у складі Червоної армії: «Викреслюючи українців із числа переможців нацизму, виставляючи українців передусім жертвою протистояння двох режимів, ми ризикуємо позбавити Україну суб’єктності та достойного місця в спільноті європейських народів». Утім, заклик позиціювати український народ як один із суб’єктів перемоги над нацизмом не набув утілення в матеріалах УІНП – про суб’єктність там немає згадок.

Ознак підготовки до відзначення ювілейної дати в українському публічному просторі майже немає. Профільні інститути, відповідальні за реалізацію цього сегмента політики пам’яті, не анонсують відповідних програм чи заходів. Деякі з них, як-от Національний музей історії України у Другій світовій війні, навпаки переживають процес свого переозначення. 

Де-факто меморіалізація Другої світової війни в Україні відійшла на другий план, оскільки на першому плані – вшанування пам’яті захисників і жертв російської агресії, що наразі триває. Через гостроту переживання героїчного піднесення, воєнної солідаризації та спільної травми, меморіалізація цієї війни певною мірою заступає меморіалізацію війни, яка закінчилася 80 років тому. 

Варто уваги, що нові місця пам’яті, пов’язані з актуальною війною, з’являються поряд зі старими, покликаними увічнити боротьбу з нацизмом. Іноді вони навіть стають їхньою частиною. Таким чином, відбувається гібридизація меморіалів [5] та проявляється стихійний, спонтанний характер комеморації подій Другої світової війни. При цьому імена і портрети героїв та жертв нинішньої війни додають легітимності радянським меморіалам Другої світової війни. Водночас при гібридизації меморіалів «Великої Вітчизняної» в сучасній Росії відбувається протилежне – нові меморіали набувають легітимності завдяки старим. 

Європейська модель пам’ятання Другої світової війни не передбачає прямої інструменталізації цієї пам’яті. Вона не прагне самоствердження через пошук і таврування новітніх «фашистів». Тим часом кожна європейська нація (включно з німцями) пишається внеском у боротьбу проти нацизму у 30–40-х рр. ХХ ст. Це – спосіб солідаризації європейських націй, до яких відносять себе й українці. 

Прищеплення в Україні європейської моделі пам’ятання Другої світової війни виправдане не лише завданнями євроінтеграції. Воно має перспективу, оскільки корелює з родинною пам’яттю більшості українців, чиї предки зробили значний внесок у перемогу над нацизмом. Вшанування цього внеску підтримає гідність переможців та репутацію України у світі. 80-річчя Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні – важлива дата для України, що підтверджує не лише гуманістичні та демократичні пріоритети, але й державну суб’єктність.